Виховна робота

Меморіальна дошка Олександру Смирнову

22 листопада в Нововолинському вищому професійному училищі відбулося відкриття меморіальної дошки Смирнову Олександру. Учням училища, педагогам, всім працівникам боляче від того, що вкотре проводиться скорботна лінійка, щоб вшанувати пам’ять загиблих випускників, які в 21 столітті віддали життя за незалежність України, за її щасливе майбутнє.

На лінійці пам’яті були присутні: голова Старолішнянської селищної ради Максимів Назар, керуюча справами Нововолинського міськвиконкому Вікторія Магдисюк, рідні Олександра – мама Світлана Олександрівна Смирнова і сестра Вікторія. Освячення меморіальної дошки провів Декан Нововолинського деканату, митрофорний протоієрей Стефан Фульмес.

Пам’ять загиблих героїв вшанували хвилиною мовчання.

Смирнов Олександр закінчив школу №4, у 2010 році – Нововолинське вище професійне училище за професією «слюсар з ремонту автомобілів», група №33. Навчався на юридичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка і у 2017 році мав отримати диплом магістра. 28 серпня хлопцеві виповнилося 24 роки. Олександр проходив контрактну службу в 14 бригаді, майже від початку антитерористичної операції, пройшов Іловайський котел, де потрапив у полон.

Зі спогадів рідних… 27 серпня, якраз напередодні Іловайського котла, він зателефонував до сестри, і вони, як ніколи, дуже довго розмовляли. Брат розповів, що їх залишилося троє, постійно обстрілюють із «Градів» та «Ураганів» і у них уже не залишилося ні зброї, ні їжі, ні води… А потім був той кривавий день 28 серпня 2014 року, який невигойним болем ятриться і кровоточить у серцях сотень українських матерів, сестер і дружин. Того дня Сашкові виповнилося 22 роки. Разом зі своїми побратимами на одній із передових машин він виходив з оточення по так званому «зеленому коридору», коли по ній вдарив «Град». Осколком хлопця поранило в плече. Бійці потрапили в полон, де Сашко пробув недовго – через декілька днів їх обміняли на сепаратистів, і юнака помістили в госпіталь у містечку Черкаське, що на Дніпропетровщині. Ні документів, ні телефону у нього не було – все забрали бойовики. Тому сповістити рідним про те, що живий, він не міг. Та поруч, на сусідньому ліжку, лежав хлопець з-під Луцька, по якого приїхав священик. Він перевіз на Волинь і Олександра. Лікувався в обласному госпіталі. Рани в плечі та в боку швидко зарубцювалися і зажили, а от із рукою була біда: вона висіла, ніби паралізована. Почав самостійно розробляти руку, ходив на масажі та займався фізичними вправами. І результат не забарився – невдовзі він уже міг навіть писати (Сашко був лівшею). І юнак знову відправився на фронт...

14-го жовтня 2016 року стало відомо про його загибель при виконанні службових обов`язків.

Дуже прикро і боляче проходити повз стіну, яка поповнюється меморіальними дошками пам'яті за загиблими випускниками. Ми завжди пам'ятатимемо їх, бо Герої не вмирають! Вони завжди житимуть у наших серцях, а їхні імена навічно будуть вкарбовані в Історію України як найкращі сини нашого народу.